«Галицький сепаратизм»: Лист-відповідь на демарш письменника Тараса Прохаська «Далекосхідний український фронт» у виданні «Галицький кореспондент»

На жаль, знаю, що погляди, які висловив у своєму дописі пан Прохасько, вельми розповсюджені сьогодні в «західноукраїнському» суспільстві. В середовищі свідомих українців Донбасу це явище навіть вже одержало свою неофіційну назву – «львівський» або «галицький сепаратизм». 

Однак треба відзначити, що носіями і трансляторами подібних поглядів є здебільшого люди, які, хоч і вважають себе справжніми українцями, але насправді просто погано знають як історію України (зокрема специфіку заселення її регіонів), так і сьогоднішню реальну ситуацію на Сході нашої держави.

Якщо про історію, то наведу такі факти: у місті Бахмут (сучасному Артемівську на Донеччині, до речі, всього за кілька десятків кілометрів від відомого всім Слов’янська) за переписом 1897 р. мешканці були на 63 % україномовними, а в Бахмутському повіті українською мовою розмовляло 67 % населення.

Бахмут – найстаріше місто Донеччини. Це земля Кальміуської паланки запорозьких козаків, батьківщина Володимира Сосюри, Миколи Чернявського, Олекси Тихого та багатьох інших… За наказом Петра І у 1708 році за підтримку Івана Мазепи воно було знищене разом зі столицею Гетьманщини м.Батурином (як і в Батурині, були страчені усі мешканці міста). А в 1932-33 рр. на вулицях Бахмута лежали сотні мерців – селян з навколишніх сіл, загиблих тільки тому, що вони українці… І що: ця земля, це місто не є українськими??? За них не варто боротися??? Краще вивчайте історію, пане Прохасько, краще…А історію Донбасу особливо…

Та повернемось до сучасності: 23 серпня 2014 р., на День прапора, на стадіоні Артемівська НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ український стяг розгорнули кілька тисяч містян (http://www.06274.com.ua/news/604065). Це не так вже й мало для населення у 77 тис. чол.!.. А якщо порахувати їхніх рідних та інших людей, що з різних причин залишилися вдома у вигляді «диванної сотні», то цифра буде ще більшою. Так, пане Прохаську, це зробив «інший народ», «якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні – тим більше – вважати за своїх»…

До речі, мушу ще звернути увагу на світоглядну складову печальних висновків пана Прохаська про Донбас. Так, оперування поняттям «далекий Схід» залишилось доповнити міфом про те, що в Донецьку, скажімо, самі терикони, а по вулицях ходять шахтарі з чорними від вугілля обличчями… Міф це ще довоєнний, але, очевидно, живе ще й досі. Про його аутоподолання часто зізнаються студенти із Західної і Центральної України, які відвідували Донецьк, приїжджаючи на наукові конференції. Сьогодні, вочевидь, міфи дещо інші, але спрацьовують на нашу користь по обидва береги Дніпра: на Сході – сама «вата», на Заході – «кроваві бЕндери». Спільним у цих образах є одне: й ті, й ті – нелюди, людоненависники, невігласи, нецивілізовані і т. ін.

Можливо, я когось розчарую, але для свідомих українців Сходу, як й узагалі для освічених та критично мислячих людей Східної України, цілком очевидно, що вирази «фашистська хунта», західняцький «фашист-бЕндерівець» (який особливо яскраво актуалізувався взимку 2013-2014 рр.) – це не просто міфи, а маячня на пустому місці, вигадана ФСБешниками.

Але схоже, що чомусь не всім свідомим українцям Західної України зрозуміло, що на Сході є ще хтось, крім «совків» та «ватників». Що вони так само сприймають мешканців східних областей відповідно до певного стереотипного викривленого образу. В Донбасі населення не є однорідним за своїми поглядами. Й у нас є патріоти України, не гірші, ніж у Львові чи Києві! Хай їх і менше, але якщо брати до уваги, що справи історичної ваги вершить, як правило, незначний відсоток свідомих людей – пілотна група (еліта) – то чи можна на цих людей закривати очі?! Невже про них можна казати: «Най собі роблять, що хочуть?»...

По-перше, подібні вислови в принципі антигуманні за своєю природою. Згадаймо Достоєвського з його запереченням виправдання сліз однієї дитини. А також біблейське: «не знищить Господь місто, де є хоча б десять праведників». По-друге, подібні вислови оприявнюють той факт, що в західноукраїнському суспільстві побутує сприйняття українців Східної України як недо-українців, недо-патріотів, другосортних патріотів, українців, яким треба дорости до справжніх центрально- і західноукраїнських патріотів, й саме останні мають право експертної оцінки – чи східний патріот вже може назватися українцем… І тут я буду з Вами згодна, пане Тарас, – «треба попуститися»…

Дуже шкода, що пан Прохасько вважає (можливо, цілком щиро, а може, це був просто черговий виклик суспільству), що купку українців Донбасу можна полишити напризволяще. Мовляв, «справжні українці» переїдуть на «справжню Україну». А «несправжні українці» пристосуються до нових реалій…

Між тим, справжні українці Сходу України в переважній більшості дивляться на ситуацію цілком протилежно: вони вважають, що це – їх українська земля, чого б це вони мусили її кидати? Кидають цю землю мешканці Донбасу здебільшого у двох випадках: 1. якщо в цій місцевості жорстокі бої і неможливо вижити (залишають фізично – тимчасово, рятуючи дітей, та не полишають психологічної і ментальної, а дехто – й фізичної, записуючись добровольцем – боротьби за неї) або 2. якщо ця земля не сприймається ними як автохтонна, а скоріше як місце тимчасового перебування (є такий феномен, властивий для донецького регіону, але про нього треба говорити окремо). Однак якщо в справжнього українця Донбасу є змога залишатись і боротись, то він залишається і бореться. І робить те, що в його силах. І розуміє, що це – його земля. Якщо він її залишить, прийдуть чужинці і займуть її. 

За логікою пана Прохаська, що пропонує українцям Сходу за умови настання російського панування залишити ці землі, у радянські часи українці, мабуть, мусили залишити всю Україну й почати будувати Українську державу десь на Місяці. Між тим, Ліна Костенко ще кілька десятиліть тому сформулювала таке поняття як «внутрішня еміграція». Так, патріоти Донбасу, що чисельно знаходяться у меншості серед зросійщеного (а не цілковито російського!) населення, на територіях, які контролюються ворожими бойовиками, просто змушені перейти у «внутрішнє емігрантство» (що не є для них чимсь новим). Але велика їх частина не залишить ці землі ні за яких обставин, розуміючи, що теперішній стан речей – тимчасовий. За сприятливіших умов й вони активніше включатимуться у боротьбу.  

Тому що на тих же територіях, що були влітку звільнені від терористів і російських військових, українські патріоти Сходу проводять активну волонтерську діяльність. І українські хлопці з інших регіонів, які тут служать, визнають, що підтримка місцевих мешканців важить дуже багато й без неї не було б успіху. Вона в першу чергу є цілковито відчутною матеріально: це придбані на власні кошти простих місцевих українців бронежилети, прилади нічного бачення, білизна, вода; це щодня зварені і принесені каструлі борщу в палати шпиталю чи до воєнної частини; розвіддані й т. ін.

Цю інформацію не часто можна почути в українських ЗМІ. Краще вона передається через короткі особистісні контакти. На те є низка причин: 1. Волонтери на Донеччині воліють, щоб їхні імена та діяльність залишались невідомими в силу можливої загрози їхньому життю. 2. Так само загиблих бійців зі Сходу ховають тихо, без розголосу, аби не зашкодити їхнім рідним. 3. Журналісти центральних ЗМІ з мотивів виправданого побоювання за своє життя та через стереотипи (що тут небезпека і сама «вата») висвітлюють, але недостатньо широко, українські патріотичні заходи та акції, що відбуваються в Донбасі. Хоча це зараз значно важливіше, ніж висвітлення українських акцій в інших регіонах України!

Отже, панам і панянкам прохаськам українці Донбасу можуть відповісти: вивчайте історію України, приїжджайте на звільнені від терористів землі Донбасу й знайомтеся та підтримуйте контакти з місцевими українцями. Більшість патріотів Східної України залишаться на своїй українській «далекосхідній» землі. Бо, по-перше, це ЇХНЯ земля. По-друге, – вони усвідомлюють, що бути патріотом на «всьому готовому» (тобто у Франківську, Львові чи Києві) значно легше, ніж в Донецьку чи Луганську. Щоб бути українцем в містах Донбасу, треба щодня переборювати себе: свій страх, свою конформність, свою тимчасову зневіру, свою слабкодухість і ще багато не вельми приємних речей. Пан Прохасько, можливо, забув, що Львів не завжди був україномовним. Півтора століття тому у ньому панувала німецька та польська мови, а в середовищі української інтелігенції сильними були проросійські погляди (москвофільська течія). Це не завадило українській еліті Галичини перетворити Львів на український П’ємонт. Настане і черга Донбасу.

Стуканова Ю.Р., канд. іст. наук