На мій погляд, варіант узагалі один — перший — український контроль над Донбасом. Оскільки законопроекти від 16 вересня не дають гарантій ані 4/5 звільненого Донбасу, ані прилеглим Південно-Східним областям, що вони не опиняться у найближчому майбутньому у зоні «особливого статусу».
Тарас Прохасько своєї точки зору від 2008 р. по сьогодні не змінив: «Україні (нам) пора стати прагматичною. І у цьому випадку прагматичність є синонімом виживання».(«Поки не пізно», "Європейська галицька асамблея", zbruc.eu/node/26913).
Даний відкритий лист адресований до усіх людей в Україні, які поділяють погляди пана Прохасько. Саме на викриття і розвінчання подібного соціального явища, яке сьогодні щобільш одержує підтримку в українському суспільстві, на отаке «пораженство» спрямовані рядки пропонованого блогу. Незалежно від того, чи став стриманішим пан Тарас, думки, сповідувані у обговорюваному блозі його авторства, поділяють і останнім часом масово поширюють багато його співвітчизників. З різних кутків України ці думки ширяться і квітнуть, хоча багато мислячих людей в Західній і Центральній Україні провадять свідому цілеспрямовану роботу (кожен на своєму місці і рівні) по роз'ясненню хибності і небезпеки подібних міркувань.
Що обурює, навіть деякі мешканці Східної України доєдналися до типажу панів прохаськів. Так, перебираючись у зв’язку з війною до міст Західної України, вони тішаться, як тамтешні люди люблять Україну, замість того, щоб брати до рук зброю або іншими засобами боротьби доводити СВОЮ любов до Української держави (адже відрікатися від своєї малої Батьківщини – Донбасу – чи не рівнозначно зреченню України?), як це зробили колись діди та батьки сучасних українців Галичини, як це зробили сьогодні сини і доньки України взимку 2013/14 рр.
Мені і моїм землякам-патріотам більш, ніж комусь іншому, відомо про «ненависть, від якої все холоне». Однак тут слід розставляти крапкі над "і". Донбас протягом усіх останніх 23 років був полишений на потурання проросійськи налаштованих, криміналізованих «політиків». Не існувало і не існує спеціальної продуманої державної політики щодо цього складного в соціально-культурному, ментальному, економічному, етнічному плані регіону з обтяжуючими об’єктивними історико-культурними передумовами розвитку.
На Донбасі увесь цей період панували російські канали, які щодалі нарощували ненависть до всього українського аж до апогею часів Майдану і гібридної війни; тут важко знайти україномовну пресу; україномовні заклади освіти складають незначний відсоток (більшість з яких де-факто більш ніж наполовину російськомовні); людей оточують проросійські бігборди, на свята приїздять російські артисти і т. ін.
Відсутність цілеспрямованої політики, яка б відкривала мешканцям Сходу справжню Західну Україну, з її гостинними людьми та надихаючими традиціями, і, так само, українцям з Західної України — красу Донецького регіону, її мешканців, породило побутування часом без перебільшення фантасмагоричних уявлень одне про одного, які нагадують уявлення середньовічної людини про чудернацьке населення інших земель і країн (з трьома головами, чотирма очима, людожерів та ін.).
Безхребетність українського політикуму і державників відносно Донбасу в умовах багаторічної інформаційної війни збоку Росії рівнозначно державному злочину, і події 2014 р. як раз доводять те, що значною мірою відповідальність за катастрофічні наслідки має покладатися на державний центр, який не створив спеціальної програми щодо подолання ментального і культурного відчуження, тенденцій розвитку ідентифікації Донбасу себе як Чужинця щодо України.
Російська пропаганда зробила воістину страшні речі. Ще півроку тому таке рідке явище для донецького побуту, як україномовність, сприймалось донеччанами в цілому лояльно (з градацією від легкого подиву або позитивної посмішки до сповнених антипатії похмурих поглядів; випадки неприхованої агресії були рідким явищем). Починаючи ж з квітня-травня цього року будь-яка символіка України, українське слово стало нести загрозу здоров’ю ба навіть життю. Знову-таки, подібна ситуація властива для зрусифікованого обласного центру. У маленьких містах і селах здебільшого населення (особливо старшого та поважного віку) розмовляє українським суржиком (хоча, схоже, не завжди чітко усвідомлює свою україномовність і безпомилково відокремлює свою мову від літературної, демонструючи свою малоросійськість).
Однак, на користь того, що культурно-просвітницька та інформаційна діяльність здатна поступово змінити ситуацію в Донбасі в проукраїнський бік, говорить багато фактів, серед яких найшвидше спрацьовують на отверезіння моїх земляків, з одного боку, заборона російських каналів та своїми очима побачені злочинні, розбійницькі, нелюдяні вчинки російських найманців укупі з місцевим криміналітетом, а з іншого, — на противагу цьому, — мирне життя за зрозумілими (прописаними) правилами, що встановлюється там, де відновлений контроль української армії, діяльність української влади.
Треба розуміти, що процес включення Донбасу у культурно-ментальну зону України розтягнеться на роки і десятиліття, — за умови цілеспрямованої політики і АКТИВНОЇ ДІЄВОЇ ПІДТРИМКИ ІНІЦІАТИВ МІСЦЕВИХ ПАТРІОТИЧНО НАЛАШТОВАНИХ ГРОМАДЯН (яких виявилось значно більше, ніж можна було очікувати, і які ХОЧУТЬ служити Україні і РОБЛЯТЬ це). Втім, останні кроки очільника держави та парламенту не залишають багато сподівань на це.
Хоча цей текст розміщений у рубриці «політика», я позиціоную його скоріше як історико-соціально-антропологічний, а не політологічний. Окрім «великої політики», «геополітики» і т. ін., є ще простір повсякденності із маленькою ЛЮДИНОЮ, яка має право бути почутою і яка Є, ДІ-Є. Не все залежить від путіних і януковичів, що наочно продемонстрував Майдан.
Що обурює, навіть деякі мешканці Східної України доєдналися до типажу панів прохаськів. Так, перебираючись у зв’язку з війною до міст Західної України, вони тішаться, як тамтешні люди люблять Україну, замість того, щоб брати до рук зброю або іншими засобами боротьби доводити СВОЮ любов до Української держави (адже відрікатися від своєї малої Батьківщини – Донбасу – чи не рівнозначно зреченню України?), як це зробили колись діди та батьки сучасних українців Галичини, як це зробили сьогодні сини і доньки України взимку 2013/14 рр.
Мені і моїм землякам-патріотам більш, ніж комусь іншому, відомо про «ненависть, від якої все холоне». Однак тут слід розставляти крапкі над "і". Донбас протягом усіх останніх 23 років був полишений на потурання проросійськи налаштованих, криміналізованих «політиків». Не існувало і не існує спеціальної продуманої державної політики щодо цього складного в соціально-культурному, ментальному, економічному, етнічному плані регіону з обтяжуючими об’єктивними історико-культурними передумовами розвитку.
На Донбасі увесь цей період панували російські канали, які щодалі нарощували ненависть до всього українського аж до апогею часів Майдану і гібридної війни; тут важко знайти україномовну пресу; україномовні заклади освіти складають незначний відсоток (більшість з яких де-факто більш ніж наполовину російськомовні); людей оточують проросійські бігборди, на свята приїздять російські артисти і т. ін.
Відсутність цілеспрямованої політики, яка б відкривала мешканцям Сходу справжню Західну Україну, з її гостинними людьми та надихаючими традиціями, і, так само, українцям з Західної України — красу Донецького регіону, її мешканців, породило побутування часом без перебільшення фантасмагоричних уявлень одне про одного, які нагадують уявлення середньовічної людини про чудернацьке населення інших земель і країн (з трьома головами, чотирма очима, людожерів та ін.).
Безхребетність українського політикуму і державників відносно Донбасу в умовах багаторічної інформаційної війни збоку Росії рівнозначно державному злочину, і події 2014 р. як раз доводять те, що значною мірою відповідальність за катастрофічні наслідки має покладатися на державний центр, який не створив спеціальної програми щодо подолання ментального і культурного відчуження, тенденцій розвитку ідентифікації Донбасу себе як Чужинця щодо України.
Російська пропаганда зробила воістину страшні речі. Ще півроку тому таке рідке явище для донецького побуту, як україномовність, сприймалось донеччанами в цілому лояльно (з градацією від легкого подиву або позитивної посмішки до сповнених антипатії похмурих поглядів; випадки неприхованої агресії були рідким явищем). Починаючи ж з квітня-травня цього року будь-яка символіка України, українське слово стало нести загрозу здоров’ю ба навіть життю. Знову-таки, подібна ситуація властива для зрусифікованого обласного центру. У маленьких містах і селах здебільшого населення (особливо старшого та поважного віку) розмовляє українським суржиком (хоча, схоже, не завжди чітко усвідомлює свою україномовність і безпомилково відокремлює свою мову від літературної, демонструючи свою малоросійськість).
Однак, на користь того, що культурно-просвітницька та інформаційна діяльність здатна поступово змінити ситуацію в Донбасі в проукраїнський бік, говорить багато фактів, серед яких найшвидше спрацьовують на отверезіння моїх земляків, з одного боку, заборона російських каналів та своїми очима побачені злочинні, розбійницькі, нелюдяні вчинки російських найманців укупі з місцевим криміналітетом, а з іншого, — на противагу цьому, — мирне життя за зрозумілими (прописаними) правилами, що встановлюється там, де відновлений контроль української армії, діяльність української влади.
Треба розуміти, що процес включення Донбасу у культурно-ментальну зону України розтягнеться на роки і десятиліття, — за умови цілеспрямованої політики і АКТИВНОЇ ДІЄВОЇ ПІДТРИМКИ ІНІЦІАТИВ МІСЦЕВИХ ПАТРІОТИЧНО НАЛАШТОВАНИХ ГРОМАДЯН (яких виявилось значно більше, ніж можна було очікувати, і які ХОЧУТЬ служити Україні і РОБЛЯТЬ це). Втім, останні кроки очільника держави та парламенту не залишають багато сподівань на це.
Хоча цей текст розміщений у рубриці «політика», я позиціоную його скоріше як історико-соціально-антропологічний, а не політологічний. Окрім «великої політики», «геополітики» і т. ін., є ще простір повсякденності із маленькою ЛЮДИНОЮ, яка має право бути почутою і яка Є, ДІ-Є. Не все залежить від путіних і януковичів, що наочно продемонстрував Майдан.